Silent

Ну от, невже моє блогування було таким короткочасним? У мене вже здається склалося відчуття, що більше сюди не буду заходити. А нині, якось зовсім несподівано взяв, і тут опинився. Це таке відчуття, ніби потрапляєш у тьмяно освітлений коридор якоїсь установи - дуже важко прочитати таблички на дверях, і тоді починаєш відкривати різні кабінети і несподівано опиняєшся у злегка знайомому місці.

Але зрештою я ж не про це. Я про silent. І не тому що я давно нічого не дописував сюди, такий от був мовчазний, тобто безмовний. Не дає мені спокою останніми роками таке от просте розуміння - мови не перекладаються. Вони переповідаються. Іноді навіть влучно. Однак мови не перекладаються. Слово "переклад" вартує витерти з усіх існуючих словників, оскільки воно дає фальшиве відчуття, нібито у своїй мові, в котрій ти так комфортно чуєшся, можеш читати іншомовні тексти. Така от ілюзія.

І слово silent тут доречний приклад. Можна повірити нібито silence можна перекласти як "тиша", однак silent до перекладу цілком не надається. "тихий" вказує на інтенсивність звуку, "безмовний" ховає у собі оце заперечення "без", нібито комусь чогось бракує; слово "німий" ще більше посилює таке враження каліцтва.

Чи ця відсутність у нас відповідника слову silent означає, що ми надто галасні, чи не вміємо бути silent, чи не знаємо що це таке? А до чого тут висновки?

Що таке "публікація"

Коли заводиш блогер треба якомога частіше до нього заглядати, піклуватися ним, поновляти, щось там дописувати - тоді існує велика впевненість що вся ця забава скоро надоїсть. Особливо якщо від отакої "діяльности" ти не отримуєш нічого окрім відчуття, що ніби-то говориш не лише до себе, хоча насправді переконуєшся якраз у протилежному - твоє невиразне шамотання нікому окрім тебе самого непотрібне.

Це такий гарненький парадокс інформаційної епохи - тяжко писати щось приватне, адже буть-що і будь коли дуже легко зробити публічним. Колись священне поняття "публікація" майже зовсім стратило свій ореол. Публікуватись (принаймні в неті) може кожен. Отак потамовувати свій голод за славою, визнанням і популярністю, котрі, властиво втратили свою будь-яку цінність (а чи вони її колись мали? Сумнівно).

І що це все означає? Публікуватись тепер це те саме що колись писати до шухляди? Це одна з ймовірних відповідей. Можливі також інші: 1. загострення якісних відмінностей між різними рівнями нетової публічності; 2. тотальна втрата поняття "якості", а відтак тотальна відносність поняття "публікація". Як наслідок, відмирання таких понятть як "якість", "популярність", "публікація", "публічність". І наступний наслідок втрата ясности думки, обмеження словникового запасу до Alt Enter i Delete. Таке от у нас веселеньке майбутнє.

Знову Новий Рік. Повернення Початку

Існують такі роки коли не хочеться нічого починати, вдавати ніби після 12-го місяця приходить 13-ий і так далі, ніби життя законсервувалось, і нічого нового вже не може нас досягти. Однак бувають також роки, коли виникає бажання вдавати, ніби щось нове все ще можливо вчудити, ніби-то все налагодиться, ніби то календарний місяць №1 і справді може означати житейське 1 - початок якогось там нового відліку.

І тоді ти кидаєшся, намагаєшся, пробуєш щось нове: змінюєш фризуру, або засіб транспортування свого тіла з географічно означеної точки А у точку Б, або ж ти пробуєш (знову ж таки, переконуючи себе, що рішення це остаточне) видобувати з-під кіптяви черепних кісток якісь там фрагменти думок, ти пробуєш уподібнювати їх до однієї з індо-європейських мов і далі ти вже не можеш позбутись її (думки, а може вже тільки мови, а не властиво думки?).

Протягом принаймні кількох годин ця думка одягнена у шати слів буде тирчати з черепа ніби сокира з голови статиста на зйомках фільму про криваве середньовіччя. Тоді ти шукаєш способу позбутись принаймні слів, якщо не цілої думки. Можна написати слова на картці паперу і викинути її (або сховати в шухляду), можна набрати слова у текстовому редакторі ПК, й завершити це тикання клавіатурою гарненьким Ctrl A Delete однак це не завжди допомагає. Принаймні сьогодні я вже писав тут ці слова, гарненько їх знищував і закривав документ, однак слова виявлялись живучішими і в тій самій послідовності вилазили знову. Ну що ж, маленькі пердунці, живіть собі принаймні в блозі, так я маю більшу впевненісь у вашому подальшому забутті, повному та безнадійному.

Колись я так солодко помилявся. Я вважав нібито текст це продовження пам'яті, якогось там виду людської живучості. Однак насправді будь-який текст це дорога до забуття. Написати означає забути, перетворитись у текст означає зникнути. І невже саме тому я починаю отут щось безпорадно виклацувати клавіатурними літерками? Не знаю, точніше не можу отак зразу відповідати, як з плеча рубати.

Знаю інше. Мене довго не стане на отаке послідовне писаннячко тексту в одному якомусь забложеному місці. Постійне перескакування з однієї шухляди в іншу, з шафи на стіл, а зі стола на полички - прибіжище оцього канцелярського карлика - мене.