субота, 28 травня 2011 р.

Бенксі - ну хто ж його не знає

А хто його знає? Власне у тому мабуть найбільша цікавість - цьому художнику вдалось існувати поміж відомість та загадкою. Якщо Воргол чи Бойс ставили себе, особу художника, в центр творчої діяльності, то у випадку Бенксі вже не особа, але її вчинок у центрі уваги. Цьому очевидно завдячує жанр, в якому переважно працює Бенксі - street art. Таке мистецтво напів-анонімне (важко з певністю сказати хто це зробив), а разом з тим воно промовляє до кожного (провокуючи, звичайно ж, дуже різні реакції).
Можна тут дещо вартісне побачити:

Якщо порівнювати Бойса та Бенксі, впадає в око суттєває різниця між замкнутим простором галереї чи подібного "мистецького середовища", де найчастіше Бойс презентував свої акції й відкритим простором міського середовища, в якому можна побачити твори Бенксі. Окремими своїми акціями Бенксі пробує поставити під питання існування музею як такого. У відомих збірках Бенксі таємно виставляє на огляд власні твори.
Див:

Що об'єднує Бенксі і Бойса? Спроба уникнення комерціалізації мистетцва, адже нові й несподівані форми мистецтва означають також, що це мистецтво неможливо взяти в рамки, покласти у сховище чи вписати в картотеку, чи надати ціну.

Це знову ж таки стара пісня про межі мистецтва і світову революцію - лише у випадку Бенксі ця ідея менш догматична, ніж вона була в Бойс чи в футуристів. Бенксі цілком по британськи жартує і хуліганить. Власне цікаво простежити цю грань між епатажем та жартом: Бенксі ніколи не приголомшує глядача якимись шоковими видовищами, радше його глибокі, а часом важкі теми "запаковані" в обгортку напів-жартівливого мистцетва.

Його основна тема не насильництво, не сексуальність, не страх, але споживацьке суспільство, комерціалізація усіх проявів життєдіяльності, ну й звичайно ж тероризм. Його самого можна охарактеризувати як мистецького терориста. До теми мистецького тероризму можна ще не раз повертатись, тому поки що крапка.

середа, 25 травня 2011 р.

За що нам любити Бойса?

Одне з тих занять, котрі мені найбільш довподоби - це оповідати про художників і їхні твори. Про різних, дуже різних художників. Мабуть таких оповідок у блозі тепер буде найбільше і почнуться вони з Йозефа Бойса (Joseph Beuys) - художника, котрого я не особливо люблю, однак дуже поважаю.

Іншими словами - мені не подобаються його твори, але подобається його підхід до справи і розуміння мистецтва взагалі. Що саме я маю на увазі? Ну звичайно ж межі мистецтва! Мистецтво у ХХ ст. лише цим й займалось - розсувало межі, доводило себе до абсурдності, ницості та нікчемності. Але до чого тут Бойс? За що його любити? Аж ніяк не за епатажність і дурнуватий капелюх, котрий він ніколи не скидав, аби не осяяти народ своєю лисиною. Можливо саме тому я почепив на початку його портрет - Бойс (подібно до Воргола) знаний не лише своїми творами (а можливо навіть не стільки своїми творами) скільки своєю особистістю. Іншими словами - особа митця стає мистецтвом. От тобі й початок акціонізму, де в центрі уваги не полотно, не камінь, не папір, але сам художник.

Бойса можна охарактеризувати так - це скульптор, котрий постійно пробував розширяти межі скульптури: спочатку незвичні матеріали, потім незвична презентація цих матеріалів (його дійства), а потім ідея "соціальної скульптури", коли будь-яка дія сприймалась як творчий вияв - радикально кажучи, життя це мистецтво - от тільки мало хто таке мистецтво усвідомлює. Його найвідоміший слоган: "Кожна людина - митець". Під таким оглядом мистцетво це своєрідне пророцтво, увиразнений вчинок, котрий пригадує всім, що життя то мистецтво. Так от майже релігійна філософія.

Зрештою такі декларації у 50 - 60хх рр. чулися також в інших мистецтвах. Джон Кейдж говорив про відкривання дверей: "якщо я роблю це механічно - це просто дія, якщо ж я роблю це усвідомлено - це вже мистцетво". У творах Кейджа це добре видно (всі певне чули про його твір "Чотири хвилини, тридцять три секунди" протягом якого музиканти не творять жодного звуку. Така музика межує з перформансом (до речі Кейдж створив цей твір під впливом Раушенберґового "білого живопису" - але сьогодні не про це).

Подібно було й у Бойса - він відмовився від скульптури і повністю присвятився перформансу. Чому? Скульптура чи живопис на його думку стали консервативними видами мистцетва їх легше оцінити, продати, перетворити на ідеологію. А Бойс залишався революціонером - мистецтво було для нього також засобом зміни соціального устрою. Милі утопічні мрії зразка 1968 року...

Його основними матеріалами були войлок, мед і жир. Навколо цих матеріалів Бойс створив цілий міф, нібито під час війни, коли він служив у німецькій авіації, його літак впав десь у Криму і якась татарська сім'я врятувала його, намастивши жиром та медом й замотавши у войлок. Пролежавши так місяць чи два, Бойс оговтався від падіння. Гарненька історія, хоча й неправдива.

За своєю природою ці матеріали теплі - вони немов би нагадують лоно матері й тут відкривається важлива (і не лише для Бойса) тема архетипності мистецтва - таке мистецтво, оперуюючи підставовими темами та обєктами, претендує на універсальність, на представлення людського архетипу - спільного та знайомого для всіх. У випадку Бойса це народження, смерть, нове народження - представлені за допомогою згаданих матеріалів.
"Стілець з жиром" - зі збірки Ляндесмузею в Дармштаті.

Власне таке "архетипне" думання у поєднанні зі свободою вираження - це важливі аргументи на користь творчості Бойса. Хоча його твори з перспективи часу виглядають менш вражаючими та революційними. Очевидно тут варто звертати увагу не на результат, але процес творчого пошуку.



понеділок, 23 травня 2011 р.

Невже я знову тут?

Ну от - не минуло й двох літ (навіть двох з половиною) і я знову тут - мордую клавіатуру й видобуваю якісь там слова. За той час, що мене тут не було, змінилось чимало - немає потреби це все тут аналізувати чи пригадувати. Однак знову з'явилась потреба писати, писати отут.

Цей словесний понос можна гарненько пояснювати дуже по-різному. Ну спробую таке от пояснення: вже рік я не викладаю, і це супер! Не треба ночами складати презентації і готувати собі нотатки (котрі під час лекції все одно не знадобляться, бо ж ти їх або забудеш взагалі, або забудеш у них заглянути).

Але бажання складати такі якісь нотатки залишилось. Чому? Дуже заідеалізовано можна сказати, що це таке бажання поділитись з кимось чимось, що ти ніби знаєш, однак насправді це лиш бажання позбутись думок та спостережень, котрі з плином часу вічно приліпаються до твого мозку (як молюски до дна корабля)

Колись я вже тут згадував - писання це забуття

Ну й останнє - те, що часто мене непокоїло перед рішенням повернутись у блог і щось тут регулярно наклацувати - межі приватного і публічного. Вони що далі, то більше посуваються не на користь приватного. Фейсбук тому найкращий приклад. Здається років за 20 приватність зникне.

До чого це я? До цього блогу - тут також нічого приватного (для цього існують гарненькі щоденники з паперовими сторінками). Тут лише неприватне. Однак ця публічність не така рекламна, як на фейсбуку, публічність блогу пасує мені більше. Тому й пробуватиму писати далі...