Апокаліптична візія та межа провокації

Так... Давненько я тут нічого не писав - якась така павза з причин зовнішніх обставин, котрі надто вже скупчились в один коротенький відрізок часу. Але зараз це вже позаду, а попереду спокій літа. А може це я так брешу? Може насправді я так довго не писав лише з тої причини, що запланував собі написати про одного доволі складного художника. Точніше - творчість цього художника може й не складна зовсім, однак мені дуже не легко про нього писати. Мабуть тому й цікаво.

Ну, вже досить інтриги! Нині йдеться про італійського художника Мауріціо Каттелана. Якщо хтось про нього й чув, то мабуть таки в контексті його скандальної скульптури "Дев'ятий час" ("La Nona Ora"). Створив цю річ Каттелан ще в 1999 році й від того часу не має з нею спокою. А може справа не в самій скульптурі, але в інтерпретації? З точки зору майстерності - робота бездоганна, але як її інтерпретувати - ось питання.

Ви скажете - ну досить вже - не тягни линву - покажи скульптуру, а ми вже розберемось як її розуміти. Штука в тому, що не все так просто з інтерпретаціями сучасного мистецтва. Скульптура здавалось би проста. Ось вона:

Папа (не якийсь абстрактний "понтифік", але конкретний Йоан Павло ІІ) падає під ударом метеорита - що це? Чергове знущання над християнством чи спроба християнський зміст передати новими засобами мистецтва?

Окрім цієї роботи у Каттелана ще чимало цікавого, однак, коли заходить мова про нього, чомусь завжди треба пояснювати саме "Дев'ятий час". То що це? Провокація? Блясфемія? Чи апокаліптична візія? Я думаю цю роботу варто сприймати десь на межі між провокацією та апокаліптикою (апокаліптики тут більше). Чому? Робота творилась для виставки "Apocalypse Show" у Лондоні. Контекст змушує до такого здогаду. І не лише контекст. Мені в інтерпретації цієї роботи допоміг Дюрер (так, так - саме отой Дюрер Альбрехт Альбрехтович). Подивіться на його "П'яту і шосту сурму" з "Апокаліпсису":

Але дивитись треба уважно, а саме в правий нижній куток. Кого ви там бачите?

Так, це папа в тіарі і рубає його апокаліптичний ангел. Цей цикл створений за двадцять років до реформації, Дюрер під вплив Лютера підпаде набагато пізніше й вплив цей буде обмежений - Дюрер надто обережний і побожний щоби отак відкрито поривати з католицизмом. Тому ця ілюстрація до "Апокаліпсису" не стільки тупа ідеологічна пропаганда (хоча критики тогочасного папства не варто також виключати) скільки спроба зобразити вселенську катастрофу.

В першу чергу папа на долівці (чи в Дюрера чи в Каттелана) це символ обмеженості й скінченності земних інституцій. Або кажучи по іншому - це цивілізаційна катастрофа символічно представлена катастрофою однієї людини. Думаю, що саме в цій роботі Каттелан був до неможливості щирий - і можливо тому такий провокативний. Звичайно у його творчості чимало бздурів, що їх диктують художнику умови мистецького ринку (наприклад лондонський акція, коли Каттелан переконав свого галериста місяць розгулювати у фалосоподібному рожевому костюмчику). Однак попри це все у нього зустрічаються дуже безпосередні, справжні речі. "Дев'ятий час" саме така річ. Тому її не легко сприймати. Набагато легше було б цю роботу сприйняти ЛИШЕ як жарт, ЛИШЕ як провокацію.

Однак це справжнє сакральне мистецтво - без золотих німбиків та ангеликів. Можливо це наш сучасний Босх? У Босха основним засобом передати сакральний зміст був страх. Зі зображеннь огидностей він поступово вибудовував страх і захоплення Божественним (добре це видно у триптиху "Сад земних насолод"). У Каттелана всесвітня катастрофа представлена крізь вигадану трагедією однієї конкретної людини. Ця несправжня історія межує з провокацією. Можливо саме тому вона мені подобається?

Нам Джун Пайк - нема життя без монітору!

А хіба є? Ну хто з вас ще може собі уявити життя без монітору? Та будь якого мотітору - чи то маленького в мобілці, чи то ґіґантського - як в плазмі. Монітори всюди. В 60-х їх вже було достатньо, аби відчути, що з часом відеоприсутності буде взагалі неможливо уникнути. Оцю неуникненність відео у візуальне мистецтво привів корейський художник Нам Джун Пайк. І з того почався відеоарт.

Нам Джун Пайк багато експерементував з телебаченням, котре у його часи перетворювалось на один з основних медіальних засобів візуального зображення. Однак це ще не чистий відео-арт. Монітори у нього поставали як частина інсталяції, такий собі "рухомий" елемент нерухомої композиції. Часом це були такі собі скульптури з моніторів, що могли б розчулити своєю безпосередньою наївністю.

Особливо ж творчість Нам Джун Пайка приваблює його східною автентичністю (пардон за цей засмальцований термін, просто тут не знайшлося більш доречного слівця). Будучи західним митцем, котрий використовував засоби вираження, притаманні передусім європейському та американському мистецтву, Нам Джун Пайк залишався корейським художником - тобто свою власну культурну ідентичність він зумів представити не "екзотичними" чи "анахронічними" мистецькими техніками (тут маю на увазі традиційні далеко-східні живопис та графіку), але засобами західної цивілізації.

Тому для мене Нам Джун Пайк не просто батько відео-арту, але один з перших глобальних художників - не будучи "людиною заходу", він творив мистецтво цілком адекватне для західної культури.

"ТВ Будда" тут мабуть найбільш вдалий приклад - заглиблена в себе (на собі?) медитація представлена не просто скульптурою, але скульптурою перед монітором, котрий транслює це саме зображення. Можна сказати, що монітор тут відіграє роль дзеркала, однак він не відображає, але транслює! Тому Будда, що медитує перед монітором - це не самозамилування, але самозаглиблення.

Терористи

Щодо оповідки про Бенксі була така от реакція - не варто його порівнювати з Бойсом, бо ж кожен з них геніальний по своєму й оправдовувати Бенксі через призму творчості Йозефа Бойса не варто.

Але властиво йшлося мені не про те (хоча можливо саме так могло й здатись): Бенксі не сучасний Бойс, однак дуже часто він керується подібною ідею - його провокації не стільки події замкнені на собі (провокація заради провокації) скільки ідейно (ідеологічно?) обґрунтовані вчинки. І саме тому його можна означити як терориста - у цьому випадку саме терориста-митця. Його критика сучасного устрою та сучасної культури не замикається простором галереї чи музею, але діє поза ними (і супроти них). Тому така творчість набагато переконливіша ніж діяльність модерністів, котрі (хотіли вони того, чи ні) були обмежені "мистецьким простором".

Творчість Бенксі це жирний знак запитання до музеїв та ґалерей - як їм "оправити" в усталені рамки таке мистецтво? Як його виставляти та продавати?

Нерозвивно з цією критикою крокує також думка про декомерціалізацію мистецтва - для Бойса ця декомерціалізація означала творення короткотриваючих об'єктів (вдалося це йому лише частково). У Бенксі декомерціалізація означає абсолютний публічний доступ до твореного мистецтва - незалежно від того, хоче глядач бачити це мистецтво, чи ні. Мистецька провокація у такому випадку не просто виклик чи критика, але насильницька дія творчої особистості супроти власного середовища, іншими словами - тероризм.

Отут легке шведське кіно на цю тему:

http://my-hit.ru/film/12368

Одним з основних мотивів такого мистецького тероризму можна назвати тотальну комерціалізацію мистецтва, а також закритість й непередбачуваність мистецького ринку, супроти котрого повстає митець.

Хоча... мотивів тут мабуть існує чимало. Бодріяр називав тероризм символічним актом - гарненьке означення для мистецтва взагалі, а особливо помічний термін для визначення вартості мистецтва - вартість мистецтва символічна, віртуальна, нереальна. Легко визначити скільки коштує літра бензини, молока чи горілки. Набагато важче вирішити скільки коштує квадратний метр полотна, натягнутого на підрамник й покритого шаром олійних фарб...

Бенксі - ну хто ж його не знає

А хто його знає? Власне у тому мабуть найбільша цікавість - цьому художнику вдалось існувати поміж відомість та загадкою. Якщо Воргол чи Бойс ставили себе, особу художника, в центр творчої діяльності, то у випадку Бенксі вже не особа, але її вчинок у центрі уваги. Цьому очевидно завдячує жанр, в якому переважно працює Бенксі - street art. Таке мистецтво напів-анонімне (важко з певністю сказати хто це зробив), а разом з тим воно промовляє до кожного (провокуючи, звичайно ж, дуже різні реакції).

Можна тут дещо вартісне побачити:

http://www.banksy.co.uk/

Якщо порівнювати Бойса та Бенксі, впадає в око суттєває різниця між замкнутим простором галереї чи подібного "мистецького середовища", де найчастіше Бойс презентував свої акції й відкритим простором міського середовища, в якому можна побачити твори Бенксі. Окремими своїми акціями Бенксі пробує поставити під питання існування музею як такого. У відомих збірках Бенксі таємно виставляє на огляд власні твори.

Див:

http://www.woostercollective.com/2005/03/a_wooster_exclusive_banksy_hit.html

Що об'єднує Бенксі і Бойса? Спроба уникнення комерціалізації мистетцва, адже нові й несподівані форми мистецтва означають також, що це мистецтво неможливо взяти в рамки, покласти у сховище чи вписати в картотеку, чи надати ціну.

Це знову ж таки стара пісня про межі мистецтва і світову революцію - лише у випадку Бенксі ця ідея менш догматична, ніж вона була в Бойс чи в футуристів. Бенксі цілком по британськи жартує і хуліганить. Власне цікаво простежити цю грань між епатажем та жартом: Бенксі ніколи не приголомшує глядача якимись шоковими видовищами, радше його глибокі, а часом важкі теми "запаковані" в обгортку напів-жартівливого мистцетва.

Його основна тема не насильництво, не сексуальність, не страх, але споживацьке суспільство, комерціалізація усіх проявів життєдіяльності, ну й звичайно ж тероризм. Його самого можна охарактеризувати як мистецького терориста. До теми мистецького тероризму можна ще не раз повертатись, тому поки що крапка.

За що нам любити Бойса?

Одне з тих занять, котрі мені найбільш довподоби - це оповідати про художників і їхні твори. Про різних, дуже різних художників. Мабуть таких оповідок у блозі тепер буде найбільше і почнуться вони з Йозефа Бойса (Joseph Beuys) - художника, котрого я не особливо люблю, однак дуже поважаю.

Іншими словами - мені не подобаються його твори, але подобається його підхід до справи і розуміння мистецтва взагалі. Що саме я маю на увазі? Ну звичайно ж межі мистецтва! Мистецтво у ХХ ст. лише цим й займалось - розсувало межі, доводило себе до абсурдності, ницості та нікчемності. Але до чого тут Бойс? За що його любити? Аж ніяк не за епатажність і дурнуватий капелюх, котрий він ніколи не скидав, аби не осяяти народ своєю лисиною. Можливо саме тому я почепив на початку його портрет - Бойс (подібно до Воргола) знаний не лише своїми творами (а можливо навіть не стільки своїми творами) скільки своєю особистістю. Іншими словами - особа митця стає мистецтвом. От тобі й початок акціонізму, де в центрі уваги не полотно, не камінь, не папір, але сам художник.

Бойса можна охарактеризувати так - це скульптор, котрий постійно пробував розширяти межі скульптури: спочатку незвичні матеріали, потім незвична презентація цих матеріалів (його дійства), а потім ідея "соціальної скульптури", коли будь-яка дія сприймалась як творчий вияв - радикально кажучи, життя це мистецтво - от тільки мало хто таке мистецтво усвідомлює. Його найвідоміший слоган: "Кожна людина - митець". Під таким оглядом мистцетво це своєрідне пророцтво, увиразнений вчинок, котрий пригадує всім, що життя то мистецтво. Так от майже релігійна філософія.

Зрештою такі декларації у 50 - 60хх рр. чулися також в інших мистецтвах. Джон Кейдж говорив про відкривання дверей: "якщо я роблю це механічно - це просто дія, якщо ж я роблю це усвідомлено - це вже мистцетво". У творах Кейджа це добре видно (всі певне чули про його твір "Чотири хвилини, тридцять три секунди" протягом якого музиканти не творять жодного звуку. Така музика межує з перформансом (до речі Кейдж створив цей твір під впливом Раушенберґового "білого живопису" - але сьогодні не про це).

Подібно було й у Бойса - він відмовився від скульптури і повністю присвятився перформансу. Чому? Скульптура чи живопис на його думку стали консервативними видами мистцетва їх легше оцінити, продати, перетворити на ідеологію. А Бойс залишався революціонером - мистецтво було для нього також засобом зміни соціального устрою. Милі утопічні мрії зразка 1968 року...

Його основними матеріалами були войлок, мед і жир. Навколо цих матеріалів Бойс створив цілий міф, нібито під час війни, коли він служив у німецькій авіації, його літак впав десь у Криму і якась татарська сім'я врятувала його, намастивши жиром та медом й замотавши у войлок. Пролежавши так місяць чи два, Бойс оговтався від падіння. Гарненька історія, хоча й неправдива.

За своєю природою ці матеріали теплі - вони немов би нагадують лоно матері й тут відкривається важлива (і не лише для Бойса) тема архетипності мистецтва - таке мистецтво, оперуюючи підставовими темами та обєктами, претендує на універсальність, на представлення людського архетипу - спільного та знайомого для всіх. У випадку Бойса це народження, смерть, нове народження - представлені за допомогою згаданих матеріалів.

"Стілець з жиром" - зі збірки Ляндесмузею в Дармштаті.

Власне таке "архетипне" думання у поєднанні зі свободою вираження - це важливі аргументи на користь творчості Бойса. Хоча його твори з перспективи часу виглядають менш вражаючими та революційними. Очевидно тут варто звертати увагу не на результат, але процес творчого пошуку.

Невже я знову тут?

Ну от - не минуло й двох літ (навіть двох з половиною) і я знову тут - мордую клавіатуру й видобуваю якісь там слова. За той час, що мене тут не було, змінилось чимало - немає потреби це все тут аналізувати чи пригадувати. Однак знову з'явилась потреба писати, писати отут.

Цей словесний понос можна гарненько пояснювати дуже по-різному. Ну спробую таке от пояснення: вже рік я не викладаю, і це супер! Не треба ночами складати презентації і готувати собі нотатки (котрі під час лекції все одно не знадобляться, бо ж ти їх або забудеш взагалі, або забудеш у них заглянути).

Але бажання складати такі якісь нотатки залишилось. Чому? Дуже заідеалізовано можна сказати, що це таке бажання поділитись з кимось чимось, що ти ніби знаєш, однак насправді це лиш бажання позбутись думок та спостережень, котрі з плином часу вічно приліпаються до твого мозку (як молюски до дна корабля)

Колись я вже тут згадував - писання це забуття

Ну й останнє - те, що часто мене непокоїло перед рішенням повернутись у блог і щось тут регулярно наклацувати - межі приватного і публічного. Вони що далі, то більше посуваються не на користь приватного. Фейсбук тому найкращий приклад. Здається років за 20 приватність зникне.

До чого це я? До цього блогу - тут також нічого приватного (для цього існують гарненькі щоденники з паперовими сторінками). Тут лише неприватне. Однак ця публічність не така рекламна, як на фейсбуку, публічність блогу пасує мені більше. Тому й пробуватиму писати далі...